Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Тривале сидіння в одній незручній позі, брак кисню (приміщення було замале для великої кількості відвідувачів), різке яскраве освітлення − під кінець заходу я почувалася просто мертвою. Тіло заклякало, голова нестерпно боліла, ногу судомило… Я вже почала брати із собою знеболювальне й воду в пляшці, і коли дуже допече, випивала все це просто там, притягуючи до себе здивовані та розгублені погляди. Та, як я вже казала, більшість відвідувачів − ті самі люди, згодом вони вже звикли до мене й не звертали уваги. Та й мій не дуже здоровий вигляд (маю на увазі неприховане каліцтво) промовляв сам за себе.

Але часом мені ставало так погано, що доводилося на півдорозі повертатися додому. Скажімо, коли до нас із Києва приїхала Анна Войцеховська − одна з моїх найулюбленіших сучасних письменниць, одна з перших, що її нетиповими постмодерними романами я зачитувалася ще до аварії й Нічгорода, − я вирішила, що нізащо не пропущу цієї події. І от цей день настав. Я причепурилася, вкинула до наплічника один із її романів, щоб узяти автограф, і, звісно ж, не забула озброїтися. Себто запакувалася таблетками і (на крайній випадок) шприцами та знеболювальним в ампулах. У Книгарні був туалет, тож якби мені стало вкрай зле, можна було б там замкнутися й зробити собі рятівну ін’єкцію.

О, ці уколи! З ними в мене цікава історія. Я їх любила й боялася однаково тривалий час. Любила, бо ніщо так добре не знімало болю, а боялася, бо довго не могла наважитися сама собі колоти. Завжди просила маму. Але підлий і підступний біль мав звичку приходити тоді, коли її не було поруч. Спершу терпіла, ковтаючи жменями пігулки. Потім ми з мамою знайшли вихід − навчили робити ін’єкції сусідку, і коли я залишалася вдома сама, могла будь-коли до неї звернутися.

Та якось страшенний головний біль несподівано зійшов на мене просто під час однієї зі співбесід, ще тоді, коли я вірила, що знайду путню роботу.

Я сиділа під дверима директора якоїсь туристичної фірми й чекала на свою чергу, коли мене ніби прошило наскрізь тисячею стріл. Не знаю, як це на мені відбилося, та секретарка, що сиділа за столом навпроти, перелякалася й мерщій побігла по воду. Я заспокоїла її й попленталася до туалету, точніше − поповзла по стіні. Добре, що він був близько.

У дзеркалі я побачила перекошене й спотворене болем обличчя. Навіть шрам так його не псував. Розуміла, що якщо зараз не зроблю собі укол, то просто вибухну тут і мене знайдуть уже мертвою. Біль був такий сильний, що я ладна була битися головою об стіну, розтрощити собі череп, видавити очі, тільки б він минувся…

Я присіла на підлогу, уперлася в стіну, витрусила із сумки весь її вміст. Шприц з ампулами був у косметичці. Тремтячими руками я дістала все це, а ще пилочку для нігтів і вологі серветки.

Хоч як це дивно, та мені дуже вправно вдалося відпиляти кінчик ампули, втягти звідти рідину в шприц. Якась сила допомагала мені, ніби розуміючи, що не можна гаяти часу, що він іде не на хвилини, а на секунди. Я вже підвелася, спустила штани, протерла вологою спиртовою серветкою місце на сідниці, куди мала колоти, аж раптом моя рука за міліметр від шкіри зупинилася…

Мене охопив жах. Я не могла себе вколоти! Попри страшенний біль і безвихідь, адже тут не було кого попросити про допомогу. Я стояла оторопівши. Я − боягузка? Мені боліло, викручувало, ламало… А я не могла себе порятувати…

Досі не знаю, звідки в мене з’явилися сили, бо вже почала вірити, що я, як та жабка з байки, перестану бовтати ногами в глечику зі сметаною і піду на дно, так і не збивши рятівного масла. Та щось ніби штовхнуло мене, ніби не моя рука з величезною силою встромила ту трикляту голку в дупу, і я оговталася вже тоді, коли великим пальцем тиснула на шприц, уводячи ліки у своє тіло.

Не піднімаючи штанів, я так і сповзла по стіні на підлогу. Мабуть, турфірма мала не так багато відвідувачів, бо за той час, що я відходила у вбиральні, ніхто не намагався туди потрапити. А може, я й не так довго там сиділа, як здалося, бо думала, що минула вічність, перш ніж мені полегшало і я зуміла підвестися, привести себе до ладу і пошкутильгати додому, бо вже й не розраховувала відбути співбесіду. Не мала ні сил, ні бажання, та й секретарка вже, певно, доповіла шефу про неадекватну кандидатку в працівники.

Але відтоді я сама собі роблю уколи, нікого не турбуючи. Цю процедуру вже звела майже до автоматизму. Тепер мені здавалося, що можу здійснювати зі своїм тілом будь-які маніпуляції: різати, колоти, шити. Справді, здолати сильний біль може лише біль сильніший. Іноді доводиться самій собі завдати болю, щоб убезпечитися від чогось значно страшнішого.

Та до чого ж я вела? До зустрічі з Войцеховською.

Я вже стояла на зупинці, чекаючи своєї маршрутки, аж у мене раптово запаморочилася голова, ноги стали ватяними, підкосилися, і якби не якийсь чоловік, я б упала. Незнайомець підхопив мене й посадив на лавку. За мить мені стало краще. Запевнивши дядечка, що зі мною все гаразд, я поволі підвелася й пішла додому.

Як у тумані, добрела до помешкання. Руки тремтіли, довго не могла втрапити ключем до замка. Коли ж зайшла в передпокій, лише прикривши вхідні двері, не роззуваючись, пішла до зали, де й завалилася на канапу. Але я вже навчилася ставитися до таких випадків по-філософськи. Не вийшло − значить не судилося! Гірше було б, якби таке сталося під час зустрічі (а ставалося ж!). То взагалі жахливо. Мене кидало в жар, хитало з боку в бік, я пітніла, ніби щойно зі спортзали, кінцівки тремтіли, у голові паморочилося. Видовище, мабуть, не з найкращих. Просто огидне. Спробуй потім поясни, що в тебе стався напад. Ти швидше схожа на п’яну. Так можна відлякати всіх знайомих. Тому я намагалася якнайшвидше втекти, що було не так уже й просто, адже часом не мала сил навіть підвестися. Мій розсіяний погляд блукав по присутніх, язик ледь ворушився, і я лепетала щось